Ось пливла цеглина з Осло
Та й попала аж до нас,
Була вона геть вся скляна
Пінопластна, як алмаз

Чи то був Мамай зелений,
Що щороку гриз граніт?
Чи компакт-диск, що зшкрябався
Як граніт за сотню літ...?

Може то була пластмасса,
що цеглина у неї
-так,так,так-перетворилась-
рамка фотки на стіні?

Ні, це була все ж цеглина
Хоч і з дерева, та нам
Все рівно із чого була,
Бо втонула вона там.

В річці вона потонула,
А в якій не знаю я
За собою потягнула
Зеленого Мамая

Я в контактi

Перша істота, яку створив Бог, говорила тільки "Hello world" і помирала

Ми – українці, з роду тих, хто не підкорявся.
Ніхто нас знищити не зміг, хоч як не намагався.
Ми не одні – нас тисячі і духи предків з нами.
Борімось! «Слава Україні!» і «Героям слава!»

І
Рука за руку взялись ми і принцип відстояли.
Ми справно йдемо до мети і хай є на заваді
Байдужість, лінь, лихі слова із боку тих, хто проти –
Піднімем тих, хто у ділах і думках – патріоти!

ІІ
Щодня ростуть наші ряди, готові ми боротись.
Лишилось трохи нам пройти, щоб на питання: «Хто ти?»
Будь-хто свідомий відповів: «Я – українець, брате!»
Таких не сплутати ні з ким, бо кожен буде знати,
Що українці – то народ великий, славний, сильний.
Не прагнем слави й нагород – ми служим Україні!

ІІІ
Тому хутчіш, не відставай – іди за нами, друже.
Ти приклад іншим подавай. Вперед! Не будь байдужим!

***

Так буває, що узимку хочеться тікати
Від усього світу, щоб тебе забули, щоб нічого вже не знати.
Невідомий біль ламає душу, кришить тіло
Ти не знаєш, в чім причина, в тебе вже немає сили
Це терпіти. Всі турботи потонули в смутку,
І лишився один вихід. Зветься він: «Авторе, випий трунку!»
Прийшов холод, сніг засипав твою хату вже по вікна.
Це глобальна безнадія. З цього стану вже не вийти.
Так буває. Ти лежиш на холодній підлозі самотньо,
Думаєш, що ти один, але таких – сотні,
Тисячі. Що день, що ніч – нема різниці,
Лише темрява вже сниться,
А вдень в вікнах сіре небо.
Вже відпали всі потреби.
Сонце зникло, стерши колір.
Божеволієш поволі…

Нема ні сонця, ні тепла – лише темрява. Імла
Мене з собою забрала, у світ безбарвний повела.
Немає теми для життя, не розібратись до пуття
У тому, що є головне, а інше – хай зима бере.

Дме холодний вітер, задуває звідусюди
І від нього не втекти, не врятуватись. Тому буде хай, що буде.
Я б пішов кудись, зустрів би друзів,
Сів в кафе, позбувся зайвої напруги,
Що вже дихать не дає. Та не судилось.
Дикий біль в районі вилиць.
Я вмираю і ніхто не підійде і не спита:
«Як так?»
Ніхто уже ніколи не згадає,
Тому маю те, що маю
Душу тіло відпускає…
Прощавайте! Помираю…

Нема ні сонця, ні тепла – лише темрява. Імла
Мене з собою забрала, у світ незнаний повела.
Нема для мене вже життя, не розібрався до пуття
У тім, що було головне. Хай душу вічність забере.

Viva, Україно!

Заввага, коли викладаєте не своє, ставте копірайти наприклад: Віндовс ХР(с) Корпорація Майкрософт

Додано (12.03.2008, 08:03)
---------------------------------------------
Там у самому низу сторінки

Хто з нас достойний бути попереду?
Хто з нас задасть для інших кредо?
Хто думає про інших в вільний час?
Де той хто просто вірить в нас?

Чи є такі яким не треба совість?
Заплавлені у власну твердолобість,
Чи є такі яким приємний біль чужий?
Чи є такі які не мертві , не живі?

Якщо за першими ми йти готові
Віддати все до краплі крові
То інші бьють під дих забави ради
І видають пусті поради

Та риса є що зчеплує обох
Не Україна рідна, і не Бог,
А з"єднує ці різні долі час
Вони вже тут, вони вже серед нас

Я тобі галантно не вклонюся,
Комплімента з роду не зліплю,
Тільки в очі ніжні задивлюся,
В них свою тривогу утоплю.

І коли химерною габою
Спеленає землю довга ніч,
Довго серце тужить за тобою,
Довго сон мені не йде до віч.

Довго білі таємничі крила
Обвивають маревом видінь,
І стоїщ ти крихітна, і мила,
І прозора, мов ранкова тінь.

І палають, ніби стиглі вишні,
Владно підкоряючи собі,
Губи неціловані і грішні,
Очі божевільно голубі.

Мрії сподівання
все це є кохання
це дитяче щастя
в цей юначий вік
квіти побажання
перші зачіпання
перший поцілунок
в нашому житті
не мине нікого
й не минуло ще
кожен це відчує
кожен посумує
дехто усміхнеться
й порадіє хтось
як стріла гаряча
ніжно в серце впнеться
і осяде в душу
в тіло молоде
а воно сміється
хоча в серці рана
залишає слід
і роками жити
буде вічно жити
хоча серцю мине
інше вже давно

Я не знаю чим собі зарадить,
Як розвіять вітром сивий сум.
Назавжди даються тільки трати,
Відчай-втрати я тобі несу...

Втратонько, як ти живеш без мене?
Відболи, забудь і вдпрусти
Та з калини пташка безіменна
Голосом твоїм пита:"Це ти?"

І плакав степ, і плакали байраки,
Котились гіркі сльози по землі,
Тремтіли у страху і болю маки,
Коли зривали їх серця гнилі.

Стояла обезчещена могила,
Розрита сотнями брудних і хижих рук,
Зґвалтована стояла і молила,
За тих, що принесли їй стільки мук.

По тілу насадили лісосмуги,
А пам’ять щоб убить, переорали плугом
І реготали бісовії слуги
Над потопаючим в багні Великим Лугом.

Померлих душі йшли у даль рядами,
Зі смутком і докором в очах,
Землею, понівеченою нами,
Майбутньому лишивши пустий прах.

Додано (14.03.2008, 10:55)
---------------------------------------------

Не знаю, що сталось зі мною,
Сумує серце моє
Ця пісня стара ні спокою,
Ні сну мені не дає

Повітря чисте й прозоре
І Рейну повільний плив
В вечірньому сяйві гори
Звели гряду верховин

Красуня на верховині
Одна сидить в самоті
Із золота гребінь у неї
Розчісує коси злоті

Намисто із золота в неї,
І пісню співає вона
І силою вабить своєю
Пісня її чарівна

Плавця у човні малому
Проймає до серця біль
Він дивиться вгору і тому
Не бачить каміння між хвиль

Зникають в потоці бурхливім
І човен, і хлопець з очей
І все це своїм співом
Зробила Лорелей

Ось інший

Не знаю, що б це означало,
Чому я сумую отак.
Та казка стара в моїх думах
Навіки залишила знак…

Повітря промерзле, темніє,
І Рейн тихомирно біжить,
Вершечок гори видніє,
Де сонце вечірнє горить.

Красуня лелійна й чиста,
Високо там вона є,
Зі злота на ній намисто,
Чеше волосся своє.

Злотаве волосся гладить
Гребенем золотим,
І піснею тихою надить,
І голосом неземним.

Весляр під ту пісню ридає
У крихітному човні,
І скель він не помічає,
Зводить вгору очі сумні.

Здається, весляр і човенце
Спочинуть у хвилях, - нехай
Всі знають, що співом усе це
Зробила сама Лореляй.

А тепер оригінал

Heinrich Heine
LORELEI

Ich weiß nicht, was soll es bedeuten,
Daß ich so traurig bin;
Ein Märchen aus alten Zeiten,
Das kommt mir nicht aus dem Sinn.

Die Luft ist kühl und es dunkelt,
Und ruhig fließt der Rhein;
Der Gipfel des Berges funkelt
Im Abendsonnenschein.

Die schönste Jungfrau sitzet
Dort oben wunderbar,
Ihr goldnes Geschmeide blitzet,
Sie kämmt ihr goldenes Haar.

Sie kämmt es mit goldenem Kamme
Und singt ein Lied dabei;
Das hat eine wundersame,
Gewaltige Melodei.

Den Schiffer im kleinen Schiffe
Ergreift es mit wildem Weh;
Er schaut nicht die Felsenriffe,
Er schaut nur hinauf, in die Höh.

Ich glaube, die Wellen verschlingen
Am Ende Schiffer und Kahn;
Und das hat mit ihrem Singen
Die Lorelei getan.

Я в контактi

Перша істота, яку створив Бог, говорила тільки "Hello world" і помирала

Додано (24.03.2008, 18:08)
---------------------------------------------
Я тобі галантно не вклонюся,
Комплімента з роду не зліплю,
Тільки в очі ніжні задивлюся,
В них свою тривогу утоплю.

І коли химерною габою
Спеленає землю довга ніч,
Довго серце тужить за тобою,
Довго сон мені не йде до віч.

Довго білі таємничі крила
Обвивають маревом видінь,
І стоїщ ти крихітна, і мила,
І прозора, мов ранкова тінь.

І палають, ніби стиглі вишні,
Владно підкоряючи собі,
Губи неціловані і грішні,
Очі божевільно голубі.